Пам’ятник у формі зламаної «Зірки Давида», що стоїть на куті нинішніх вулиць Шолом Алейхема та Петра Сагайдачного, нагадує чернівчанам та гостям міста про Чернівецьке гетто 1941 року. Він був встановлений восени 2016 року з ініціативи єврейської громадськості на місці, неподалік якого знаходилися головні ворота гетто.
Ось що пригадує у своєму інтерв’ю для Центропи Бруно Біттманн, який народився в Чернівцях у 1928 році:
5 липня німецьке військо зайняло Чернівці. Усіх євреїв примусили йти у гетто. Воно охоплювало практично кілька вулиць, які були відгороджені від решти міста. У тій частині, де постало гетто, до війни жила одна вдова із трьома чи чотирма дітьми. Вона володіла невеличкою продуктовою крамницею і ледь зводила кінці з кінцями. Щоб якось допомогти їй моя мати брала мене і йшла завжди по товар саме до неї, хоча це було неблизько. Тепер квартира тієї жінки була практично у самому центрі гетто, і вона погодилася взяти нас до себе. В невеличкій напівпідвальній квартирі нас було восьмеро чи дев’ятеро. Але інші перебували у ще гіршій ситуації.
На вулиці ми мали право з’являтися тільки у визначений час. Оскільки усім наказали носити нашивки у формі жовтої зірки, такі хлопчаки, як я, прикріпляли її до шнурка, і то ховали її, то знову надівали, в залежності від ситуації. У такий спосіб ми могли навіть піти у кіно. Пригадую, як на Песах, себто на свято, коли куштують кошерне вино і їдять прісний хліб, мій тато десь дістав спечену кимось вручну мацу. Вино він приготував самостійно із родзинок. Авжеж, за німців усі змушені були часто імпровізувати, але принаймні ми не вмирали з голоду.
За наказом румунської влади 11 жовтня 1941 року в гетто були примусово переселені 50 тисяч чернівецьких євреїв для їх подальшої депортації за Дністер. Будучи сконцентрованими на відносно невеликій ділянці міста, вони змушені були жити у екстремальних санітарно-побутових умовах, часто взагалі без даху над головою.
Ось що згадує про житлові умови в гетто у інтерв’ю для Центропи Сільвія Зеґенрайх, яка народилася в Чернівцях у 1926 році:
Ось що згадує про житлові умови в гетто у інтерв’ю для Центропи Сільвія Зеґенрайх, яка народилася в Чернівцях у 1926 році: «Гетто постало восени 1941 року. Волею долі у тій частині міста знаходилася фабрика мого батька і мешкала моя бабуся. У її трикімнатній квартирі нам й довелося жити аж тридцятьом: з нами ще були брати і сестри моєї мами та їхні сім’ї. У місто євреї не мали права виходити, навіть ввечері. Лише з десятої години ранку до першої дня можна було щось купляти. А так – на вулицях ми не мали права з’являтися.»
Зовні гетто, яке було відгороджене дерев’яним парканом та колючим дротом, охороняли підрозділи румунської жандармерії. Вибір на користь цієї частини міста був не випадковий, адже переважну більшість мешканців цього району складали євреї. Саме тут були сконцентровані основні об’єкти інфраструктури єврейської громади, такі як лікарня, притулок для безхатьків, лазня, кладовища тощо. Важливою була також близькість до залізниці, якій у процесі етнічної чистки відводилася важлива роль. Ось що про це згадує Кароль Маргуліс, який був депортований разом із сім’єю, але вижив у таборі:
«В 1941 році ми перебували у Чернівецькому гетто і мусіли носити жовті зірки. До 10-ї чи 11-ї години нам не дозволялося йти на ринок. Багато євреїв помирали прямо на вулиці. […] Одного дня – це була п’ятниця – до нас прийшли солдати і повідомили, що в нас є 40 хвилин, щоб покинути помешкання. При цьому вони застерегли, щоб ніхто не брав із собою більше речей, ніж міг нести сам, і що все, що буде понад міру, всеодно буде конфісковане. Про сережки чи інші коштовні годі й говорити. Це розумілося само собою. В нас відібрали навіть документи. «Там, куди ви йдете, – казали вони – документи вам будуть непотрібні». […] Вони привели нас на вокзал. Уже наступного дня наша сім’я була в Бессарабії.»
Впродовж декількох тижнів до трудових таборів та гетто Трансністрії з Чернівців було відправлено понад 28 тисяч осіб. Одночасно територію гетто покидали й ті євреї, яких румунська влада вирішила залишити у місті у якості робочої сили. Таке право отримали біля 16-ти з половиною тисяч. Ще якійсь невеликій кількості євреїв вдалося залишитися у місті завдяки надійним схованкам та шляхом підкупу румунських службовців. В кінці листопада 1941 року гетто припинило існування, а його територія була деблокована
Геттоізація єврейського населення Чернівців – трагічна і водночас ганебна сторінка в історії міста. Монумент, біля якого ви зараз знаходитесь, є символом пам’яті про цю велику трагедію й водночас також застереженням нащадкам.
