Поруч із колишньою синагогою «Ґройсе Шил» на нинішній вулиці Синагоги знаходиться комплекс будівель, яким у житті єврейської спільноти міста завжди відводилося особливе місце. Будинок №29 – це колишній Єврейський притулок для людей похилого віку та інвалідів. Далі за ним видніється колишній корпус єврейської лікарні – чи не найстарішої соціальної установи міста. Нині обидві споруди, як і територія довкола них, є власністю будівельної фірми. Вхід до них закритий, тому роздивитися їх можна лише через паркан, стоячи на порозі колишнього єврейського храму.
Будівництво власного притулку для людей похилого віку та інвалідів – останній великий проект єврейської громади Чернівців в добу Австро-Угорщини. Воно тривало з 1908 до 1911 року і було завершено завдяки щедрій пожертві депутата Буковинського сейму і землевласника Йозефа Блюма. У період між Першою та Другою світовими війнами притулок продовжував функціонувати. З приходом радянської влади у 1940 році установа була одержавлена і перестала бути лише єврейською. Восени 1941 року притулок і лікарня опинилися в самому центрі єврейського ґетто. Спогади Сильвії Зеґенрайх, яка народилася в Чернівцях у 1926 році, дають можливість краще уявити собі тодішню ситуацію:
Мій батько змушений був ховатися, а у мами саме почалися перейми, тож мені, 15-річній, довелося турбуватися про родину. На щастя молодший брат моєї тітки мав світле волосся і голубі очі. У чоботях він геть скидався на есесівця. Якимось неймовірним чином йому вдалося знайти автівку. Нею він відвіз маму до єврейської лікарні, де вона й народила. У той час там коїлося казна-що: важкохворі люди знаходилися просто неба. Це були євреї, яких вигнали із міських лікарень. Тому вони опинилися тут. Додому я пішла сама, але у лікарні люди не мали що їсти, геть нічого! В Чернівцях господарювали румуни, вони були не такими жорстокими, як німці. Ми з моєю тіткою Манею пішли до румуна в чині капітана і заговорили з ним румунською: «Ми голодуємо. У будинку, де ми живемо, повно євреїв. Моя мати в лікарні, і люди там не мають що їсти. Нам відомо, що росіяни не встигли вивести провізію.» Румун виявився добродушним і сказав, щоб ми прийшли о шостій годині. Відтак він відкомандирував кудись вартового, що охороняв вхід до погреба з льодом, і дав нам півгодини, щоб ми набрали всього стільки, скільки можемо нести. Ми набрали повні миски, так, що потрохи вистачило на усіх мешканців будинку, а я ще й спакувала харчів для лікарні. Медсестри не очікували, що я знову прийду. Адже у такий час з’являтися на вулиці було заборонено. Але я сплела волосся у коси, роззулася й одяглася так, щоб виглядати наче сільська дівчина. Так я стала годувальницею. […] Коли народилася моя сестра, то не було нічого, навіть пелюшок. Тож ми порвали простирадла і використовували їх як пелюшки. Моя сестра народилася 14 липня 1941 року, тобто за п’ять днів після того, як німці розстріляли мого брата.
Після війни радянська влада розмістила у корпусах колишньої єврейської лікарні та притулку відділення загальноміської лікарні №2. Вона проіснувала тут до 1996 року, коли внаслідок зсуву ґрунту та загрози руйнування лікарня була переселена. З 2000 року будівлі знаходяться у власності будівельної компанії і є, на жаль, недоступними для туристів.
